Сторінка 1 з 11

Дитинство і юність Олени Володимирівни Шатило, уродженки Бобруйська, припали на час Великої Вітчизняної війни та післявоєнні роки. Виживання на окупованій території, тяжкий повоєнний час… Непосильний тягар, який тоді повалився на тендітні дитячі плечі, з часом перетворився на нескінченний список хвороб. Але душевної стійкості цієї жінки можна тільки позаздрити.

Її спогади — це ще одна сторінка в Книзі нашій пам’яті, яка не закінчиться ніколи. Про долю Олени Володимирівни можна написати повість — вона з тих чудових людей, які гідні того, щоб про них писали книги. Бути може, цей короткий розповідь від першої особи стане відправною точкою в нашій історії…

…Життя моя могла б скластися інакше, якби не було війни. Але, як мовиться, часи не вибирають, у них живуть і вмирають. Те, що ми пережили, забути неможливо. Пам’ять сильніше часу. І моя святий обов’язок сьогодні — донести ці спогади до тих, хто війну не бачив, але знати про неї зобов’язаний.

Я народилася в Білорусії, в місті Бобруйськ. Коли почалася війна, мені було 10 місяців. Тому спогади тих років, в основному, зі слів мами… Німці увійшли в Бобруйськ на третій день війни, 24 червня, на світанку. Бій був запеклий, місто захищався, як міг. Але сили були нерівні, і наші війська відступили…

На території Білорусії фашисти лютували, а тим часом у містах створювались диверсійні групи підпілля, в лісах формувалися партизанські загони. Вони підривали ешелони, що йшли на схід з живою силою і бойовою технікою противника, а також ешелони, що йдуть в Німеччину з награбованим добром. До себе німці везли худобу, шедеври і коштовності. Але найголовніше — вони везли людей: дорослих — для рабської праці в Німеччині або знищення у концтаборах, дітей — для забору крові для поранених солдатів Вермахту… В блокадному Ленінграді людей вивозили на велику землю по Дорозі життя. А в Білорусії була Дорога смерті. Звідти вже не поверталися…

У Бобруйську залишилися одні руїни, оселився хаос, голод і страх. Фашисти обчислювали і виловлювали комсомольців, комуністів, партизанів. Євреїв, яких в Бобруйську до війни було дуже багато, затримували всіх підряд. Потім людей розстрілювали і закопували в ями або вішали. Шибениці довго не прибирали — для залякування. І взимку трупи на них дзвеніли і тріщали від морозу…

У передню частину нашого будинку потрапив снаряд. Згоріло все дотла, і ми вчотирьох (мама, бабуся, мій старший брат п’яти років і я) тулилися в задній частині будинку. В городі мама і бабуся вирили землянку. Коли починався наліт, мама хапала Валерика, бабуся — мене, і бігли туди ховатися.

У зруйнованому Бобруйську люди ходили по руїнах, вишукуючи вцілілі речі, щоб привести їх в порядок і потім обміняти на міському ринку або в селі на продукти. Мама з бабусею теж цим займалися, треба було якось виживати. А німці часто влаштовували облави в людних місцях, на тих же ринках. Людей саджали в машини і везли в КПЗ. І схиляли там «підписуватися на хрестики» — тобто бути лояльними до режиму, доносити на підпільників і партизанів.

І як-то раз в таку облаву потрапила моя мама… Тих, хто відмовився підписатись «хрестики», залишили в КПЗ до ранку. Серед них була і моя матуся. Бабусі вдома не було, пішла в село роздобути що-небудь поїсти. І ми з братом були вдома одні — двоє дітей, однією рік, іншому п’ять…

Мама розповідала, як вона за ніч покусала губи в кров і вся посивіла. Вранці вона зібрала всі сили, підійшла до вартового і, як могла, жестами, пояснила йому, що вдома двоє малюків одні. Віддала йому останнє, що у неї залишилося — золоті сережки. Маму випустили…

Їсти хотілося постійно. До заморозків збирали все, що їстівне — кропиву, лободу, жолуді. У борошно додавали тирсу. Але голод не відпускав. Люди сотнями пухли і вмирали.

Звільнення Бобруйська
Фото: ru.wikipedia.org

Коли в кінці червня 1944 року почалося визволення Білорусії, німці зігнали все населення, повантажили в склади і повезли на захід. Мені тоді було майже чотири роки. Доїхали до Білостока (Польща), і там наш ешелон відбила Червона Армія. Пам’ятаю, як ми лежали в житі, освітлені прожекторами — бій був вночі. Земля тремтіла від вибухів, було дуже страшно і хотілося їсти… Додому ми дісталися до зими. Вцілілий шматочок будинку зовсім похилився, хтось підпер його колодою. Тут ми і жили аж до 61 року…

Коли війна скінчилася, кругом була розруха. Не було їжі, одягу, предметів побуту. Життя потрібно було починати з нуля. Треба було піднімати країну, і наші батьки робили все для цього. За фахом тоді мало хто працював — всі були чорноробами, прибирали завали. І країна відроджувалася, як птах Фенікс з попелу, з руїн.

Почуття голоду було невідворотним, їсти хотілося завжди і скрізь. Пам’ятаю, як року в 50-му взимку в школі на уроці фізкультури ми поїхали на лижах… Прокинулася я в учительській, поруч лікар, директор, вчителі. Виявляється, впала в голодний непритомність…

Великим щастям було тоді розжитися хоч якоюсь їжею. Пам’ятаю, у нас були сусіди, можна сказати, заможні, по тим часам. Вони солили огірки у великих бочках. Як-то раз мама відправила мене до них попросити розсолу до картоплі. І ось пам’ятаю, як господиня наливає розсіл, а я стою і про себе благаю, щоб хоч один огірочок зачерпнулся. І в миску потрапило кілька штук. Щастя моєму не було меж, я прямо на крилах летіла додому…

Пам’ятаю, як одного разу сусідка покликала мене з собою за щавлем — щоб продати його на ринку, заробити якісь гроші. Шлях був неблизький: треба було спочатку йти, потім переправлятися на човні на інший берег річки Березини. Тому ми вийшли рано на зорі, щоб впоратися до спеки. Добралися до луки, довго рвали щавель, закінчили, коли вже стало жарко. Додому прийшли надвечір.

Дуже я тоді втомилася, ніг під собою не чула. І від втоми забула розв’язати мішок. А вранці, коли сусідка прийшла кликати мене на базар, я виявила, що щавель пропав — задихнувся в мішку, став весь жовтий. І зі мною сталася істерика. Як я плакала! Це була трагедія…

Пам’ятник радянським воїнам-визволителям у Бобруйську
Фото: Джерело

По закінченні часу, згадуючи важке минуле, розумієш, що душевний біль набагато відчутніше болю тілесної. Але, незважаючи на перенесені за військові та повоєнний час негаразди, я не впала духом, не розтратила своє життя на дрібниці. Працювала, завжди була на хорошому рахунку, користувалася повагою у друзів і колег, реалізувала себе як людину, жінку, матір. Я виховала чудового сина — він військовий лікар, полковник, кандидат медичних наук, доцент, старший викладач Військово-медичної академії.

Іноді мої однолітки брюзжат і лають сучасних молодих людей з приводу того, що вони невиховані, грубі і хамлять старшим — мовляв, виростили на свою голову, адже вони і сотої частки не відчули того, що нам довелося пережити. У відповідь на це мені завжди хочеться сказати:

«Слава богу, що нашим дітям, онукам і правнукам не довелося зазнати того, що пережили ми. Але якщо доведеться встати на захист своєї Батьківщини, то я впевнена, що на прикладі своїх дідів і прадідів вони до останнього подиху будуть захищати свою землю».

Цікаві записи

Залиште коментар

*

Сторінка 1 з 11