Сторінка 1 з 11

Скажіть, хіба знайдеться хоч хтось, хто бажав би своїм близьким і коханим людям зла? Навряд чи. Навпаки, нам доставляє задоволення піклуватися про них, допомагати їм, захищати їх і захищати від усіляких неприємностей. Ми навіть можемо взяти вирішення завдань, які важкі й неприємні для них, на себе. Тобто фактично ми жертвуємо собою заради них.

Допомагати близьким — це, безумовно, річ хороша. Але давайте задумаємося: чи завжди ця допомога на благо? На жаль, немає. Ми не завжди можемо правильно розрахувати ступінь необхідного участі і часто перебарщиваем зі своєю турботою.

Але де та межа, за якою допомога і турбота, яку ми надаємо дорогим нам людям, переходить до руйнування їх особистості?

А визначити цю грань допоможе відповідь на наступні питання:

  • Як ця людина намагається впоратися з виниклою у нього труднощами?
  • Дійсно він намагається вирішити задачу або тільки зображує бурхливу діяльність, а сам тільки й чекає, коли хто-небудь прийде і зробить все за нього?

Якщо людина випробував всі доступні йому способи розрулити ситуацію, тобто проявив активність і показав свою зацікавленість, але вичерпав всі можливості самодопомоги і в нього так нічого і не вийшло — він дійсно потребує допомоги. В іншому випадку слід дуже жорстко сказати йому «ні», які б нелюдські страждання він зображував і як би не благав про допомогу.

Перш ніж допомагати, переконайтеся, що людина вже випробував все, що було в його силах
Фото: Depositphotos

А зробити це дуже і дуже важко, і мало у кого вистачає на це духу. Наше серце розривається, коли ми бачимо страждання близької людини, навіть якщо розуміємо, що це не більше ніж фарс, уявлення. Ми кидаємо все і кидаємося йому на допомогу.

І що в результаті виходить? Виходить, що ми таким чином формуємо у наших близьких так звану вивчену безпорадність. Тобто людина, можливо, і міг би зробити щось сам, але він настільки звик, що за нього все зроблять інші, настільки в цьому впевнений, що не робить жодних спроб поліпшити свій стан. І в якийсь момент виявляється, що він настільки випав з життя, так мало знає про себе і про свої можливості, що дійсно стає безпорадним. Формуючи в людей безпорадність, ми фактично позбавляємо їх повноцінного життя.

Один з найяскравіших прикладів подібної ситуації — діти, які виросли в атмосфері гіперопіки, а тому абсолютно не пристосовані до самостійного життя. Але і у дорослих людей, в сімейних парах, така психологія спілкування зустрічається суцільно й поруч. Це коли один з подружжя відмовляється брати на себе відповідальність за що б то ні було, мотивуючи це тим, що він не знає, не вміє, забув, втомився і т. д. — відмазок можна знайти безліч. А інший чоловік змушений всім керувати, все вирішувати, за все відповідати, тягнути все на собі. Правда, справедливості заради треба сказати, що багатьох подружжя така ситуація влаштовує (навіть якщо вони скаржаться на неї — для виду), адже вона дозволяє кожному з них отримати свої вторинні вигоди.

Буває і таке, що ми бачимо, як важко дається щось дорогій нам людині. І ми, гаряче співчуваючи йому та керуючись добрими і чистими намірами, відкладаємо його в бік і знову-таки робимо все за нього. Ми знімаємо з нього відповідальність і «перетягуємо ковдру на себе».

Часто проблема тягнеться з дитинства і є наслідком гіперопіки
Фото: Depositphotos

І тут витає не тільки загроза сформувати у цієї людини безпорадність. Своїми діями ми фактичними знецінюємо його власні зусилля, принижуємо його можливості, показуємо свою недовіру до нього. А в результаті можемо взагалі відбити у нього бажання щось робити, долати труднощі, проявляти характер і силу духу, вчитися і розвиватися. Ми можемо зруйнувати його особистість, його почуття власної гідності, поваги до себе.

Підведемо підсумки…

  • Роблячи за близьких нам людей, то, з чим вони цілком можуть впоратися самі, ми завдаємо шкоди і їм, і собі. Їм — бо расхолаживаем їх і вчимо бути безпорадними. Собі — тому що самі загибаемся від тяжкості та непосильної ноші. Це перше.
  • І друге. Перетягуючи на себе відповідальність, ми крадемо у людей їхнє життя, не дозволяємо їм реалізувати свої можливості, жити яскравим і повним життям. Але при цьому крадемо життя і в себе — адже ми більше зайняті чиїмись справами, а не своїми. Ми не проживаємо своє життя, а перебуваємо в нескінченному очікуванні: от зробимо те-то і те-то — і тоді (тобто фокус уваги зміщується з себе на інших)… Але до «тоді» доходить рідко…

Навчитися бачити, відчувати ту межу, за якою допомога і турбота, що ми надаємо дорогим нам людям, переходить до руйнування їх і, можливо, нашої особистості, складно. Але, як кажуть, дорогу здолає той, хто йде, а шлях у тисячу миль починається з першого кроку.

Цікаві записи

Залиште коментар

*

Сторінка 1 з 11