Сторінка 1 з 11

Не секрет, що Росія – батьківщина. І власна гордість була притаманна не тільки радянським людям. Створюється навіть враження, що цю «власну гордість» радянські люди успадкували від колишніх часів і благополучно передали нащадкам. Недарма ж саме в Росії виникали ідеї про особливому історичному шляху! Напевно, диму без вогню не буває…

Політичний та економічний розвиток Русі завжди йшло трохи інакше, ніж Європи. Починаючи з відомого нам Давньоруського держави, верховна влада на Русі була зосереджена в руках одного роду, однієї династії Рюриковичів. Князі цієї династії благополучно правили протягом сотень років, протягом яких представники інших родів на владу претендувати не могли. Це зіграло важливу роль в формуванні психології руських князів.

На відміну від Європи, де королівські роди змінювалися, на Русі ніхто крім представників княжих родів і не думав претендувати на верховну владу. У часи пізньої Московської Русі вже був фактично одноосібний правитель – і всі інші, холопи Великого князя. Маються на увазі не холопи за соціальним статусом як особисто невільні, а «холопи» по відношенню до недосяжного рівня Великого князя. Як тут не виникнути ідеї самодержавної влади?

До речі, сама назва «холоп твій» при зверненні до государя було офіційно скасовано Петром I…

Найважливіший фактор у становленні російського самодержавства – активні контакти з Візантією, від якої наша держава перейняло дуже багато. Величезний культурний вплив, релігію і, мабуть, головне – погляд на саму державність. А також на те, що є правитель і в яких стосунках він знаходиться з підданими, з країною взагалі.

Відношення це сформувалося, природно, не відразу, досягнувши піку в 15-16 ст., до часів останніх Рюриковичів. Потім зміна династії створила чималі складності. Сам статус Романових як царів спочатку був досить сумнівним. Але нас цікавить саме початок становлення царської, самодержавної влади.

Цар на Русі – це не просто власник та керуючий країною. Це щось більше, і найменування «помазаник божий» тут не просто метафора. Яскравий приклад тому – Іван IV Грозний, глибоко усвідомлював цю свою місію. Для розуміння його діяльності надзвичайно важлива релігійна підгрунтя. Не простою формальністю було і прийняття їм царського титулу. Чому, до речі, російські правителі, на відміну від європейських, називаються царями? Здавалося б, у сусідніх «цивілізованих» країнах королі! І раз вже ти самодержець, не все одно? Але різниця є, і велика!

Король – титул, що належить до європейської, до того ж католицької традиції. До речі, на Русі була королівська династія. Князь Галича Данило, підтримував активні контакти із Заходом вже в силу географічного положення свого князівства, отримав і передав нащадкам королівський титул. Але їх династія обірвалася в 14 столітті, так і політичні інтереси самого Данила були пов’язані скоріше з Європою, аніж з Руссю. Взагалі ж основним партнером і зразком для Русі була Візантія. Звідти ми сприйняли ідеї і устрою держави, в т.ч. взаємин світської влади і церкви, що особливо важливо для часів, коли вплив релігії на уми людей було визначальним.

«Цар» – російське прочитання слова «цезар». Маються на увазі, зрозуміло, римські цезарі (кесари), від яких правителі Русі виводили свою лінію спадкоємності. Вже згаданий Іван IV в листуванні з європейськими колегами»-монархами називає себе нащадком кесарей – і жодним чином не в метафоричному сенсі. В тому ж листі цар прямо вказує на низьке походження адресата у порівнянні з власним, «від Августа Кесаря». У дипломатичній переписці жартувати не прийнято. І Європа, зауважимо, терпіла…

Під кесарями Іван IV мав на увазі римських імператорів. Версія про таке походження Івана Васильовича існує, але вона вельми сумнівна. Характерно, що в обґрунтуванні своїх домагань Іван IV зовсім не апелює до набагато більш пізнього, але зате вже безперечного, спорідненості – з візантійськими імператорами. Іван III, дід Грозного, був одружений на візантійській принцесі Софії Палеолог, і Іван Грозний – її рідний онук. Так що князі, що поклали початок російському самодержавству, все-таки мали безпосереднє відношення до кесарії. (Підкреслимо, що раніше великі князі не були самодержцями).

Врахуємо культурний вплив Візантії на Русь і закладену в Православ’ї безпосередній зв’язок царської та духовної влади (дуже зручна для правителів концепція!). Згадаймо і про безліч грецьких священиків-книжників, які принесли з собою візантійську ідеологію православного, релігійний в своїй основі, царства. Нарешті, так склалося історично, що в міру ослаблення Візантії міць Російської держави, навпаки, зростала. Не дивно, що росіяни вважали себе спадкоємцями Візантії! А заодно нащадками і спадкоємцями римських імператорів (якими були і імператори Візантії). Справа довершується приєднанням Візантії до Флорентійської унії, руйнуванням Константинополя в 1204 р. і остаточним падінням імперії у 1453 р.

А на Русі живуть і правлять справжні нащадки імператорів! Є версія, що ідея «Москва – Третій Рим» була сформульована в кінці 15 – початку 16 ст., саме в епоху пізнього Московського князівства. Адже Візантія до того часу «відійшла» від Православ’я, а потім зовсім зникла як держава.

Цікаві записи

Залиште коментар

*

Сторінка 1 з 11